Тетяна ВИННИК
НОВОРІЧНА КАЗКА
Мій дорогий читачу, чи повіриш ти, що казки самі мене знаходять?!
Нещодавно я поспішала додому, бідкалася, що не встигаю приготувати святкову вечерю. Це було напередодні Нового року. Не пригадую, чому барилася, але достеменно знаю, що надворі вже вечоріло. Я була виснажена передсвятковими справами, та ще й несла більші за себе сумки! Аж раптом мені назустріч іде… казка.
— Візьми мене з собою, — каже. — Слухала по радіо прогноз погоди… морози передають до тридцяти градусів. Замерзну і обернуся на клубочок снігу. У світі поменшає на одну казку…
А сама вона — невеличка, оченята сині-сині, мабуть, посиніли від холоду, а голови майже не видно — так шаликом закутана, у білому пухнастому кожушку, на руках червоні рукавички. Чесно кажу — спершу я завагалася. У мене сумки важкі, а тут іще й казка на руки проситься…
А ти чого тут дибуляєш?! — запитала я учительським голосом, аж самій смішно стало. — У таку погоду хазяїн собаку на вулицю не вижене. Та й ніч не за горами. — і прискіпливо оглянувши, додала. — Може, ти шкідлива… чи з дому втекла?!
— Я нічия. — ображено прожебоніла казка, опустивши сині-сині оченята, і так жалібно в очі заглянула, що я розчулилась:
— Хіба таке буває?
— Ми, казки, живемо на зірках. А сьогодні мою зірку розколихала Баба яга, пролітаючи на мітлі. Моя зірка впала на землю і погасла. Тепер я блукаю засніженими вулицями і шукаю когось, хто б зміг мені допомогти.
— Гаразд. Візьму тебе з собою, але пообіцяй бути чемною. — серйозно глянула я. — У мене є син… І йому буде з ким гратися, доки я поратимусь по господарству.
Казка заплескала в долоні і її обличчя проясніло.
Привела я казку додому. А син мій, Даник, не зустрічає мене на порозі: мовляв, мамо, а що ти мені принесла?!
— Кахи-кахи! — лунає з кімнати.
— Оце так свято! — засумувала я. — І ялинка ще не прикрашена…
— Не переживай, — мовила вслід мені казка, коли я підходила до кухні, але я змовчала, потупивши погляд.
Довго порядкувала на кухні, забувши про все. А коли прочинила у кімнату двері — побачила…
Прикрашену ялинку. Вона стояла у кутку, урочисто тримаючи на своїх розлогих гілках скляні кульки, сріблистий дощик, плюшевого ведмедика, відважного лицаря, старого мухомора, хатку на курячих ніжках (з якої , очевидно, вилетіла та сама Баба яга, котра збила зірку моєї гості), і вся лісова красуня мінилася різнокольоровими гірляндами. А поруч стояв Дід Мороз і Снігуронька.
— У цьому році ялинка видалася на славу! — мовив Дід Мороз і костур у його руках заіскрився.
— І зірка твоя, казко, не погасла, а сяє он — аж на самісінькому вершечку ялинки! — усміхнулася Снігуронька.
— І Бабу ягу ми в хатці на курячих ніжках зачинили, аби своєю мітлою у новорічну ніч більше ніякої зірки не збила! — зраділа казка.
— І для тебе, хлопче, теж у нас є подарунок, — сказав Дід Мороз. — Подобається тобі кінь, що висить он на тій гіллі?
Даник не встиг і слова мовити.
— Знаю, що подобається. Я вмію читати думки, отже знаю усі дитячі бажання. — стукнув костуром Дід Мороз, і кінь, що висів на ялинці, ожив. Вже за мить він стояв посеред кімнати. — Це непростий кінь, — пояснив Дід Мороз. — А чарівний. Він покаже тобі зірки, на яких живуть казки.
І тут я хотіла заборонити синові сідати на коня, але нічого не могла сказати, ніби заворожена. Даник міцно ухопився за гриву, і кінь вистрибнув у вікно. Я бачила, як кінь біжить по мерехтливому небі й кожна зірка вітається з ним, ніби знає його вже тисячі років.
— З висоти світ здається іграшковим! — вигукнув Даник. — А мама схожа на піщинку!
— Тримайся міцніше! — обернувся на бігу кінь. — Ми наближаємося до зоряного водограю!
— Чудасія! — мовив Даник.
Перед ним розчахнулося безліч зірок, на кожній з яких сиділа своя казка.
— Привіт, Колобок! — вигукнув Даник до зірки, на якій сидів Колобок.
— Привіт, друже! Я від бабусі втік, від дідуся втік… І з тобою не можу довго розмовляти, адже в іншу казку поспішаю дуже.
— Ми обов'язково побачимось! — егегекнув услід Даник, оглядаючи і Червону шапочку, і Лисичку-сестричку, і семеро козенят, кожен з яких летів на своїй зірці.
— Нам пора додому! — засопів кінь і вмить стрілою влетів у вікно.
Нарешті я отямилася і зайшла у кімнату.
— Мамуню, я бачив зоряний водограй! — обійняв мене Даник.
— Ви вже і ялинку прикрасили. — усміхнулася я, але Даник міцніше мене обіймав, зачаровано оглядаючи новорічну красуню.
Мій любий читачу, з того часу я зрозуміла, що не помилилася. Тепер я знаю, що в нашому домі є місце і для казки.
.gif)
Коментарi